Різдво Христове — велике християнське свято, згідно вірувань християн це день народження Ісуса Христа, Спасителя світу і Відкупителя людей з полону гріха.

     Для православних Різдво належить до найбільших свят в історії людства, свято на честь того, що сам Бог, Творець неба і землі, Всемогутній, втілився, став людиною, щоб спасти людей усього світу, допомогти їм побачити правильний шлях у житті.

     Період різдвяних свят з його традиційною обрядовістю увібрав у себе найбільш типові види народно-драматичної творчості українців.

     Свята вечеря — центральна традиція у святвечір. Цього дня господині зазвичай готують дванадцять різних страв, головною з яких є кутя.

     За традицією перед Святою вечерею на покутті стоїть дідух — останній обжинковий сніп, у склад якого входять: овес, жито, пшениця, льон. Дідух знаходиться у хаті протягом тижня: його присутність привносить в родину гарний настрій, затишок і святковість.

     Початок святкового часу — здобування нового вогню, який запалюють на припічку 12-ма полінами, що їх заготовляли 12 днів, для 12 різних страв, які приготують на Святу вечерю. А започатковує Різдвяні свята дідух — символ-знак, який вноситься до хати на Святий вечір, і є сигналом про початок святвечірньої обрядовості. Саме внесення дідуха до хати — суцільне розвинене обрядове дійство, позначене рядом театральних елементів.

     Свята вечеря розпочинається молитвою. На столі запалюють різдвяну свічку — пам'ять про душі предків. За святковий стіл засідає вся сім'я, у тому числі немовлята.[2] Господар благословить вечерю:

     «Дай, Боже, дочекати всім у здоров’ї до другого року»

пробує кутю, хрестить і підкидає до стелі. Якщо прилипає хоч трішки — на врожайний рік. Якщо в хаті хтось помер, то і для нього кладуть ложку.

     Спочатку їдять кутю, а потім і решту страв. Повечерявши, колядують.

    Заходячи на подвір'я, колядники просили дозволу і, коли господар зголошувався, починали виставу із віншувальних пісень-колядок та жартівливих сценок. У поетичних текстах оспівувались господар, господиня та їхні діти, зичили їм щастя і здоров'я, а в господарстві, щоб були статки і щедрий приплід. Натомість, якщо в родині були діти, котрі довго не розмовляли, то таким давали напитися води з ритуального дзвіночка. Це начебто мало допомогти «оживити дзвінкий голос». Жінки ж, аби в них росли великі коноплі, ненароком обливали «міхоношу» водою. Якщо в оселі була дівчина, то вона обдаровувала кожного колядника яблуками та горіхами.

 Колядування – давній звичай зимових (переважно різдвяних) обходів із виконанням величально-поздоровчих пісень (колядок) і речитативних формул (віншівок). Група чоловіків, неодруженої молоді, дітей заходила на подвір'я кожної хати, славила господарів, бажала їм здоров'я, щастя, щедрого врожаю, достатку, за що отримувала певну винагороду. В основі цих обходів лежала магічна ідея "першого дня", згідно з якою побажання, висловлені на новорічні святки, мали стати реальністю.

     Колядки з'явилися ще у календарі за язичницькі часи і пов'язані з днем зимового сонцестояння, яке називали святом Коляди, або Коротуна.

     За однією з легенд, у цей день Сонце з'їдає змій Коротун. Всесильна богиня Коляда в дніпровських водах народжувала нове сонце — маленького Божича. Язичники намагалися захистити новонародженого. Вони проганяли Коротуна, який прагнув з'їсти нове Сонце, а потім ходили від хати до хати, щоб сповістити людей про народження нового Сонця.

     Щойно на небі сходила Зоря, колядники ходили від хати до хати, щоб сповістити людей про народження нового Сонця, і зображення цього сонця носили з собою («різдвяна зірка»). Ця традиція збереглася й до сьогодні. Заходили у двір, будили господаря і співали його родині величальних пісень про сонце, місяць, зорі. Ці пісні й стали називати колядами або колядками.

     Згодом, із запровадженням на Русі християнської релігії як державної (так зване «хрещення Русі») обряд колядування був пристосований до святкування Різдва Христового. Священики й ченці створили нові релігійні колядки з біблійними образами, які також набули великої популярності в народі. За обробку та відновлення колядок бралися видатні композитори: Микола Лисенко, Станіслав Людкевич та ін. У колядках, за традицією, вшановували всіх членів родини: господаря, господиню, хлопця, дівчину. Колядування поєднувалось із відповідною театралізованою виставою, танцями, музикою. Колядували групами, попередньо розподіливши обов'язки: отаман «береза», «звіздар», «міхоноша» та «ряджені».

    Гуртувалися колядники за територіальним принципом – по окремих вулицях або кутках. Обов'язково обирали серед себе старшого (отамана, березу) та міхоношу, який носив зібрані продукти. До складу ватаги нерідко входили музики й танцюристи.

    У різних місцсвосїях колядування мало свої відмінності. На Східній Україні переважали обходи із різдвяною зіркою, на Західній – із ляльковим або живим вертепом. Крім религійної народної драми, розігрували театралізовані сценки з масками дохристиянського походження.

    Щедрування – давній звичай новорічних обходів, під час яких групи щєдрувальників (переважно молоді) піснями славили господарів, бажали їм здоров'я й достатку, за що отримували винагороду. Щедрування супроводжувалося магічними діями, музикою, танцями, пантомімою, обрядовими іграми з масками. Обрядових новорічних пісень – щедрівок (різновид колядок) співали окремо господарю, господині, хлопцю, дівчині, усій родині, були щедрівки дитячі, жартівливі, пародійні.

    На відміну від колядування щедрування незначною мірою відчуло на собі вплив християнської церкви. На кінець XIX ст. обряд переважно став явищем народної художньої творчості. Таким він зберігся й до сьогодні.

     Співають щедрівки — старовинні українські обрядові новорічні пісні, що виконуються 14 січня в другий святий вечір

 Водохрещення Господнє - одне із дванадцяти головних християнських свят. Воно завершує низку Різдвяних святок. Головним символом свята Водохрещення є вода.

     Вважається, що в ніч з 18 на 19 число вона здобуває особливі цілющі властивості. Напередодні свята завжди очікують морозів, які нарекли «водохресними». Дні, на які припадає Водохрещення, відповідають закінченню язичеського свята зимового сонцестояння, пов'язаного з «народженням нового Сонця» - збільшенням світлового дня.

     Це свято пов'язане з хрещенням Ісуса Христа в річці Йордан. Ще одна з назв свята - Богоявлення, тому що при хрещенні Христа світу явилася Пресвята Трійця: «Бог Батько глаголив з небес про Сина, Син хрестився від святого Предтечі Господнього Іоана, і Дух Святий зійшов на Сина у вигляді голуба».

     Напередодні Водохрещення, 18 січня, віруючі протягом дня постяться, а ввечері відзначають другий Святий Вечір або «Голодну кутю». Вся родина, як і на Різдво, збирається за столом. На вечерю подають пісні страви - смажену рибу, вареники з капустою, гречані млинці на олії, кутю й узвар.

     На згадку про те, що Христос своїм Водохрещенням освятив воду, напередодні свята вода освячується в храмах, у саме ж свято Богоявлення - у річках або інших місцях, де беруть воду. Напередодні свята чоловіки вирізують на льоді ополонку у вигляді хреста, а сам крижаний хрест установлюють поруч. Над річкою біля хреста відбувається обряд Йорданського водоосвячення.

     За традицією на Водохрещення (після водохресних морозів) молодь розважається на льоді: ковзається й улаштовує каруселі.

     Народні прикмети на водохрещення

-Хрещеній в цей день людині все життя буде супроводжувати щастя.

-Доброю ознакою вважалося, якщо в цей день зговоряться про майбутнє весілля. «Водохресне рукобиття - до щасливої родини».

-Будь-яка домовленість, що кінчається рукостисканням, обіцяла надалі підтримку вищих сил.

-Якщо в цей день ішов лапатий сніг, він передвіщав гарний урожай.

-Якщо на Водохрещення дерева були покриті інеєм, навесні намагалися сіяти озиму пшеницю в цей же день тижня - урожай буде багатим.

-Ясний день на Водохрещення обіцяв, за народними прикметами, неврожайний рік.

-Якщо в ніч на Водохрещення повня, то побоювалися паводка навесні.

-Дівчата вмивалися водохресним льодом і снігом, говорили, що тоді вони будуть «без білила білими, без рум'ян рум'яними».

-Сни у Водохресну ніч вважалися віщими, а гадання були схожі на Різдвяні.

 Стрітення — одне з найбільших християнських свят, яке відзначається на 40-й день після Різдва — 15 лютого.

     Стрітення відзначають на 40-й день після дня народження Ісуса Христа. Урочисто відзначати його почали з кінця V століття.

     Відзначають його в пам'ять про те, як Свята Діва Марія принесла до Єрусалимського Храму Ісуса Христа на 40-й день після Його народження. Закон описаний у Старому Заповіті постановляв, що жінка яка народила хлопчика 40 днів, а дівчинки 80 днів, була ритуально нечистою. Після проходження цього часу для очищення кожна мати мала принести до святині однорічне ягня на цілопальну жертву, як знак визнання над собою найвищої Божої влади і подяки, та голуба чи горлицю — як жертву очищення від гріхів.

     Коли Діва Марія разом з Йосифом принесла Ісуса до храму, їх зустрів там сивий старий Симеон, який чекав зустрічі з Господом вже багато років. Симеон був праведником і від Духа Святого був звіщений, що він зможе вмерти лише тоді, як побачить Ісуса Христа. Те й здійснилося — Симеон міг одержати тепер вічний спокій. Перед смертю старець Симеон сповістив, що Немовля, яке йому нарешті судилося побачити, вийде «на служіння спасіння людей».

     Народно-побутові вірування

     Громніци

     Освячення вогню трансформувалося з прийняттям християнства у освячення свічок, які називали громничними. Освячували їх у церкві після освячення води, там же запалювали і несли до хати.

     Протягом року зберігали такі свічки на покуті, або ж вплітали у дідухи. Такі свічки, за повір'ями, мають виняткову силу і оберігають оселю від бурі, зливи чи смерчу, ниву — від бурелому чи граду, а членів родини — від «злого ока» та хвороб. Коли приходять із церкви в день Стрітення, запалюють «громичну» свічку — «щоби весняна повінь не пошкодила посіви і щоби мороз дерева не побив». Від «громичної» свічки і саме свято Стрітення називалось колись ще й «Громиця».

     Запалювали громничну свічку у таких випадках:

- коли над оселею гуляє страшна негода

- коли виникали труднощі при пологах

- коли у селі пожежа, або катаклізм

- коли людину схопить «чорна хвороба» (епілепсія)

- як людина помирала, запалювали свічку, аби спокійніше перейти їй у світ інший.

      Також у цей день святять воду. Стрітенську воду збирали з бурульок і додавали до звичайної води, за повір'ями — така вода цілюща і лікує від багатьох напастей: лікує рани і внутрішні захворювання, рятує від «злого ока», відьми, вовкулака, від «пристріту», нею кропили вояків перед боєм та чумаків перед походом, пасічники окроплювали нею вулики на початку сезону, а господарі окроплювали худобу під час першого вигону на пасовисько окроплювали стайні та обори від відьом, щоб «не виссали з корови молока».

     Побутові традиції

     У дохристиянських звичаях цей час Стрітення (Стрічення) здавна сприймається, як зустріч зими з весною. Казали, що «в цей день зима весну зустрічає, заморозити її хоче, та сама лиходійка від свого хотіння тільки потіє».

     Селяни спостерігали цього дня чимало хліборобських прикмет:

ясна і тиха погода віщує добрий урожай і роїння бджіл;

вітер — погана ознака;

відлига — чекай пізньої весни;

як на Стрітення півень нап'ється води з калюжі, то жди ще стужі (як нап'ється півень води, то набереться господар біди).

      У цей день ворожили, виставляючи тарілку з зерном на ніч надвір (якщо ранком роса — врожай, нема роси — погана ознака).

 Масниця розпочинає весняний цикл календарних традиційних свят українців. Це веселе, замашне та голосисте народне свято, наповнене релігійно-міфічними ритуалами і унікальними обрядодійствами, відзначається на останньому тижні перед Великим постом.

     У церковному календарі Масляний тиждень, - у цьому році з 23 лютого по 1 березня, - це сім днів приготування до Великого посту, найдовшому і строгому на рік. Незважаючи на язичницьку символіку млинця як символу сонця, це блюдо церква ніколи не забороняла. Протягом семи днів кожен день смажаться млинці і подаються з різними начинками. Але є і невелика обмеження: під час Масниці дозволені молочні продукти, але м'яса вже не їдять. Православні Покликати на млинці - найкращий привід у році для того, щоб налагодити відносини, помиритися і пробачити своїх кривдників.

     За часів язичництва Масляна була святом проводів зими і зустрічі весни, за часом вона співпала з тижнем, що передує Великому посту. Наші предки споряджали в жіночий одяг Масляну - опудало із соломи з масляним млинцем або сковородою в руках (від млинця, круглого і масляного і утворилася назва і свята, і персонажа), і з цим опудалом весело роз'їжджали на трійках по гостях. В кінці свята опудало спалювали на палаючому багатті. Ритуальні похорон Масляної завжди супроводжувалися процесіями ряджених, танцями, веселощами.

     Наші предки вважали, що чим більше напечеш млинців, тим швидше світило почне обігрівати землю. Обряди, які відбувалися під час Масниці, повинні були наблизити наступ тепла, забезпечити багатий урожай і достаток у будинках. 

  Великдень - одне з найбільших й найшанованіших після Різдва християнських свят. Воно приурочене воскресінню Христа. У давнину Великдень вважався святом бога Сонця Ярила.
      Звичай пекти паски та фарбувати яйця виник також дуже давно.
     З першим променем сонця священик в церкві сповіщає: «Христос воскрес!», а прихожани хором відповідають: «Воістину воскрес!».
     Під час урочистого обходу храму святять паски, крашанки та різний наїдок. Потім усі розходяться по домівках, щоб сповістити одне одного про велику радість та привітати зі світлим урочистим святом.
     Як і Різдво, Великдень — родинне свято, на нього збиралася вся родина. За традицією, розпочинаючи урочистий сніданок, господар обрізав зі свяченої паски скибочки з трьох боків, приказуючи:
     — Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий!
     Ці окрайці тримали до закінчення свят і потім віддавали худобі. Після святкового сніданку діти носили старшим родичам гостинці і отримували за це ласощі та писанки, якими потім гралися.
     До свята готуються заздалегідь — печуть паски, роблять крашанки й писанки.
     Жовті, червоні, жовтогарячі кружальця, багатокутні зірки на писанці — зображення Сонця. Хвилі означають воду. Ще зображують листя — дубове або вишневе. Малюють півників, козликів, пташок, рибок, метеликів, бджілок.

     Великодні легенди

     Великдень називається так тому, що в той час, коли жив Христос, сонце світило так яскраво і дні стояли такі довгі, що теперішніх днів треба сім зложити докупи, щоби був один тодішній, — такий був день великий. У давнину, за часів Христа, було, як зійде сонце в неділю вранці, то зайде аж наступної суботи ввечері.
     А коли вороги розп'яли Христа, то дні поменшали і стали такі, як зараз. Тепер тільки царські ворота в церкві на свято Великодня стоять навстіж сім днів. Ось чому цей день і називається великим.

     Сповнилися слова Ісуса Христа і старозавітних пророків. Ісус зранку третього дня по смерті воскрес із мертвих. Відхилився важкий камінь на могилі Ісуса, з могили засяяло ясне проміння, а над гробом здійнявся воскреслий Христос, осяяний світлом великим, з кривавими слідами ран на руках і ногах.
    За хвилину Ісус зник, а труна лишилася порожньою. Перелякані воїни побігли до міста сповістити свого командира про те, що сталося, щоб він їх не карав, бо вони не винні.
     — Адже хто може змірятися з незнаною вищою силою, що творить диво? — сказали вони в один голос.
     Командир сидів саме за столом, збираючись снідати, а на сніданок мав варені яйця. Почувши сю звістку, він розлютився на вояків і почав кричати: — Ви, певно, позасинали, замість добре вартувати, а злодії вкрали вам тіло Ісуса! Тепер викручуєтеся, вигадавши якесь «чудо», щоби уникнути смерті! Хіба може чоловік воскреснути з мертвих? Як з мертвого може статися живе, з червоного біле, а з білого червоне? Готуйтеся до смерті!
     Воїни присягалися, що кажуть правду, та благали, щоби їм дарували життя. Раптом один із них глянув мимохіть на стіл і вигукнув:
     — Ось, командире, поглянь! Чи не сталося з білого червоне? Чи не може бути чудо?
     Командир поглянув і собі на стіл та й остовпів з дива. Усі яйця на таці тепер стали червоні. Хвилину не знав він, що з ним діється, а потім велика переміна сталася в його серці. Нарешті він промовив:
     — Радуйтеся, бо ви врятовані! Вірю вам тепер, що Той замучений воскрес, і вірю, що Він був Богом. Ідіть з миром, а на спомин свого порятунку візьміть собі по одному червоному яйцю. Вони вас урятували.
     Кажуть, що потім врятовані вояки розказували всім про те чудо, яке сталося над гробом Ісуса і в домі командира, а на доказ того показували червоні крашанки. І відтоді всі християни кожного Великодня готують крашанки і писанки та обдаровують один одного на згадку про той день, коли червоні крашанки врятували воїнів від смерті — як Ісус Христос своїми муками врятував увесь людський рід.

     Оповідання про Великдень. Воскресіння Господнє

     Вночі з суботи на неділю (третього дня по смерті) Ісус Христос воскрес. Ангел господній з'явився і відвалив каміні, від гроба. Воїни, що стерегли гроб, злякавшись сяючого видіння, впали, як мертві, а потім розбіглися. Деякі з них пішли до первосвящеників і розказані їм про все. що бачили, а ті дали воїнам грошей і веліли казати всім, що вони заснули й під час їхнього сну учні Ісуса Христа вкрали Тіло Його.

     Деякі з жінок, а серед них і Марія Магдалина, рано-вранці в неділю прийшли до гроба, як велів звичай, щоб намастити Тіло Христа пахощами (миром), чого вони не встиг ти зробити піл час похорону. Коли вони підійшли до гроба, то побачили, що камінь від входу в гроб відвалений і на ньому сидить Ангел. Його постать була як блискавка, а шати його були білі, як сніг. Ангел промовив до збентежених жінок: «Не бійтесь, бо знаю, що ви шукаєте Ісуса розп'ятого. Його немає тут. Він воскрес, як сказав. Підійдіть, погляньте на місце, де лежав Господь. І підііть швидше, скажіть учням Його, що Він воскрес з мертвих, і випередить вас у Галілеї: там Його побачите. Ось, я сказав Вам». І побігли вони від гроба зі страхом та великою втіхою, щоб учням про це розповісти.
     Воскресіння — це найбільше свято. У його дні співають у церкві: «Христос воскрес із мертвих, смертні смерть здолав і тим, що в гробах, життя дарував!»

     Що ми знаємо про писанки

     Писанки й фарбовані яйця (крашанки) пов'язані з дійством освячення паски під час найголовнішого свята — Великодня. Звідси і їхня назва — великодні яйця.
     У давнину яйця розписували писанкарки, рідше — писанкарі, які здебільшого були й знахарями, а були серед них і справжні цілителі, їх ще називали земними богами. У минулому писанки правили за своєрідні амулети, обереги від усякого лиха та хвороб.
     А узори, виведені на них, мали символічне значення, були магічними. Цікаво, що майже весь рослинний орнамент на українських писанках пов'язаний із рослинами, відомими своїми лікувальними якостями. ...Дуже поширені писанки із зображенням весни. Символізують весну різноманітні квіти, гілки дерев, гірські рослини, гірлянди, віночки, букети.
     Ось що сказав про українську писанку Михайло Стельмах: «Народ живе красою, уміє не лише створити, а й обезсмертити себе у прекрасному. Стільки стрілося в писанці! Казка, пісня, бувальщина, материнська колискова й росяна стежка дитинства, вінок першого кохання й дужість повноліття, мудрість старості і присмак вічності у присмерку вечірнього неба. З радістю — смуток, з усмішкою — надія. Добирайте, осмислюйте, повертайте скарби народові, котрий примножить їх знову і знову".

     Оповідання про Великдень. Воскресне полум'я

     Удосвіта у Воскресну неділю пішли жінки до Ісусового гробу. На превелике здивування побачили, що хтось відвалив камінь, що замикав вхід до гробу. До гробу входили стривожені. Коли ввійшли, засвітили свічку і побачили янгола, що сидів у головах гробу та яснів, як сонце.
     Очі його мали ясність блискавки, а одяг блищав, як сніг. Марія Магдалина, побачивши світло, вийшла із гробниці, встромила свічку у землю перед входом та повернулася назад до товаришок. З жаху жінки мов оніміли. Тоді мовив їм янгол:
     — Чого шукаєте живого між мертвими? Чи ж не тямите, що Господь заповів, що третього дня воскресне? Ідіть і скажіть учням його, що ви тут бачили.
     І вони вийшли. Надворі схилилася Марія Магдалина, щоб узяти свічку. Та, коли простягла руку по свічку, легко скрикнула. Інші жінки спинилися та роздивлялися, що там сталося. І всі побачили, що поки вони були в печері, свічка змінилася. Вона стала квіткою. Високість і стрункість свічки залишилися, однак полум'я було вже не одне: її оточувало багато лагідних пломінців. Було це ясне жовте цвіття. На самому споді горіли великі, розквітлі квіти-пломінці. Що більш угору, то менші були вони, а на самому вершечку були пуп'янки. Це були ґноти, що ще не горіли. Завжди, коли одне полум'я згасне, зразу запалюється нове цвіт-полум'я. Так спинається світло помалу, щораз вище, до синього неба.
     Цю квітку називає наш народ «дивиною», або «царською свічкою». «Дивиною» тому, що здивувала побожних жінок, а «царською свічкою» тому, бо вона зацвіла раненько у Христове воскресіння, на його честь.
     Коли побожні жінки вийшли з гробу та зайшли на леваду, на ній горіло жовте полум'я. Було того полум'я густо та багато. Жінки відразу здогадалися, що туди приходив Господь. Вони не зважилися йти за таємними слідами. Вогники були ніжні, мов шовк, та непорушні. Квіти, що виросли під святими ногами воскреслого Спасителя, — це нагідки, або крокіс. Обидві назви нагадують нам, що ця квітка зацвіла під ногами Ісуса, що воскрес, бо назва «нагідки» говорить, що квіти зацвіли під ногами Ісуса, а «крокіс» — що квітки цвіли скрізь, де крокував Ісус.

     Не я б'ю — верба б'є, За тиждень — Великдень

     Мабуть, кожна людина протягом усього свого життя свято береже у пам'яті найсвітліші спомини дитинства. Хтось згадує затишок рідної домівки, у якій уперше почув ласкаве слово і відчув ніжну материнську любов з її щемливою колисковою піснею.
     Ще хтось — веселкове намисто живих квітів — чорнобривців, мальв, що пломеніли на батьківському подвір'ї. Декому згадується дзвінкий голос сопілки, що гармонійно переплітається з грайливим передзвоном гірського потічка та милозвучним шепотом струнких смерічок.
     А мені запали в дитячу душу ті красні й пишні споконвічні звичаї моїх батьків, що дбайливо передаються з покоління в покоління.
     І тепер, коли задивляюсь на прутики червонолозу, що рясно закосичилися оксамитовими сріблясто-синюватими котиками, пригадую яскраві епізоди святкування Цвітної неділі (цю днину ще називають Бечковою, або Вербною неділею). Традиційно в суботу хлопчики заготовляли вербові гілочки й приносили до церкви. У неділю священик у церкві освячував їх, і люди несли ці гілочки додому. Повернувшись з відправи, батьки символічно «били дітей», рідних, близьких і знайомих свяченими прутиками, приказуючи:

Не я б'ю — верба б'є,
За тиждень — Великдень,
Будь дужий, як вода,
А багатий, як земля!

     Люди вважали, що посвячена верба містить у собі чародійну силу. Торкаючись нею своїх рідних і близьких, кожен вірив, що в такий спосіб відганяє від людини все зло, що може спіткати її протягом цілого року.
     Посвячену вербу батьки зберігали цілий рік у надійному місці, на покуті за іконою, щоб відганяти зло і негаразди. А влітку, коли збиралося на бурю чи град, вербу виносили на подвір'я, щоб відвернути стихію, яка в розбурханому небі наближалась до людських осель.
     Били цими галузками худобу, щоб її ніякі хвороби не чіплялись і літом комахи не кусали. Запам'яталася така приказка, що ходила між старими людьми: «Прийде Вербиця, зима назад не вернеться!» Коли когось вдаряли галузкою верби, примовляли: «Будь великий як верба, а багатий, як земля». Віщували в народі і таке: коли на вербну неділю мороз, то буде врожайний рік.
     А чи знаєте ви, що раніше люди дуже вірили у чарівну силу свяченої верби? І вважали, що вона виліковує багато недуг, очищає воду. Дивувалися силі живучості верби, адже навіть маленька вербова гілочка, встромлена у землю, вкорінюється, і виростає дерево. Ми малими ковтали вербові «котики», щоб не боліло горло. Освяченою вербою навесні виганяли вперше худобу на пасовисько.
     Освячену гілку верби клали у воду, коли купали хвору дитину. А тільки й треба, що три гілочки верби, аби від дому нечисту силу відігнати. Вважали, що верба дезінфікує стіни нашої домівки.
     Якщо побував у вашому домі чорний заздрісник і залишив згубне для вас сміття, то гілочки верби не обминуть насланих на вас напастей. Слід лиш зібрати зметене сміття ввечері й спалити його поза подвір'ям, аби на всі чотири боки попіл вітром котило.
     Вербна неділя розпочинала двотижневі Великодні свята. «За тиждень — Великдень, уже недалеко червоне яєчко!» — обіцяли нам, дітям, дорослі, жартома шмагаючи нас на здоров'я, на щастя свяченою вербою.

     “Свято Пасхи недалечко”
Н.Б.Куфко
Свято Пасхи недалечко,
Люди звичай бережуть, –
Розмальовують яєчка,
Пишні пасочки печуть.
Святкування йде віками, –
Це такі чудові дні:
В гості йти, під рушниками
Страви нести запашні.
Доброзичливо, з любов’ю
Мати щирі почуття,
Людям зичити здоров’я
І щасливого життя.
Святість – це чарівне слово,
Тільки треба так зуміть,
Щоб життя своє святково
У труді й добрі прожить.

“Христос Воскрес!”
Радість з неба ся являє,
Паска красна день вітає,
Радуйтеся щиро нині –
Бог дав радість всій родині,
Бог дав радість нам з небес,
Христос воскрес!
Христос воскрес!

“Христос Воскрес!”
І.Савицька
Христос воскрес! Радійте нині діти!
Сповнилося найбільше із чудес.
Пропала тьма, і сонце правди світить.
Христос воскрес! Воістину воскрес! 

На п'ятдесятий день після Великодня, обов'язково в неділю, святкується Трійця. Свята Трійця — це Бог-отець, Бог-син і Святий Дух.
     Ісус Христос цього дня багато років тому вознісся на небо. Раніше на Вознесіння повсюдно пекли так звані «драбинки» — своєрідний символ сходження Сина Божого на небо. Християнські перекази тісно переплелися з народними традиціями святкувати початок літа, що сягають глибини віків.
     У день Трійці дівчата зазвичай ворожать на здоров'я та тривалість життя своїх рідних. Ворожіння має відбуватися так: під час розвивання вінків перевіряли, наскільки добре він зберігся. Дівчата загадували під час завивання вінка, на кого він завивається, і тому тепер можна чітко побачити віщування долі. Зів'ялі вінки кидають у воду та слідкують, як вони поводитимуться: якщо потонуть — дуже поганий знак, а якщо попливуть — усе буде на добре.
     Клечальна неділя — це неділя Зеленого тижня, п'ятдесятий день після Великодня, тому цей день ще називається П'ятидесятницею. За старих часів люди зустрічали цей день дуже врочисто. Зранку господині поралися в господі, готували святкове застілля. Зробивши господарські справи, люди вбиралися у святковий одяг, сідали в хаті й чекали, поки вдарять церковні дзвони. Ударить дзвін — блага звістка. Тоді всі побожно хрестяться й ідуть до церкви. Кожна дівчина відповідно до святкового звичаю несла в руках свіжі квіти. Ідучи до церкви, люди радо вітають одне одного зі святою неділею. Після служби Божої за старих часів відбувався хресний хід до криниць, щоб освятити їх, окропивши їх свяченою водою. У деяких місцевостях освячували таким самим чином і оселі, і господарські будівлі — для захисту від русалок, які цими днями жвавішають і роблять людям шкоду.
     Вважається, що протягом Зеленого тижня слід залишати на деревах полотно — русалкам на сорочки. Існує повір'я, що русалки можуть насититися запахом свіжоспеченого хліба. Протягом русалчиного тижня треба ретельно дотримуватися народних «заходів безпеки»: у жодному разі не купатися у водоймах, бо русалки можуть потягти за собою. Тільки справжні відьми можуть дозволити собі таке задоволення й нічого не боятися. Забороняється кидати шкаралупи з яєць: якщо вони потраплять у воду, русалки стануть сильнішими й іще більше шкоди зроблять.
     Після церковних урочистостей молодь збирається разом і починає розваги: пісні, жарти, хороводи. Свято триває до пізньої ночі.

Івана Купала, Купайла — традиційне українське свято, яке відзначали вночі перед Івановим днем (24 червня за старим стилем). Зараз також його прив'язують до сонцевороту (21 червня, у високосний рік — 20 червня за часом UTC). У зв'язку із введенням григоріанського календаря у 01.03.1918 церковне свято Різдво Івана Предтечі припадає на 7 липня. Свято отримало свою назву від імені християнського святогоІвана. Квінтесенцією свята є очищення з допомогою вогню і води, найдавніша форма магічних дій.

     Одне із чотирьох головних свят сонячного календаря.

     Ймовірно, свято було встановлено в часи, коли сонцестояння випадало на 24 червня. Святкували Купала здавна по всій Україні, щоправда з певними відмінностями по регіонах.

     Святкування розпочиналося в заздалегідь домовлених місцях, переважно біля річок. Дівчата плетуть вінки з польових квітів й перед заходом сонця збираються на вигонах біля річок.
     Часто на свято Купала молодь запрошувала музикантів-виконавців на народних інструментах, які на скрипці, цимбалах, сопілці окремо взятих чи в ансамблі разом з бубном супроводжували пісенну мелодію.
     Головні атрибути свята — це Купало й Марена (Марена, Мара, Марина). Згідно із слов'янським міфом, зимове божество, що морить землю стужею, а людину хворобою і голодом. Але в народі, зокрема на Слобожанщині, вважали її старшою русалкою[3].
     Власне святкування починалося з виготовлення опудала головних персонажів свята — Купала і Марени. Так, на Поділлі й Волині дівчата виготовляють Купала з гілки верби й прикрашають її квітами та вінками. На Полтавщині в одних населених пунктах опудало Купала виготовляють із соломи, прикрашають його стрічками і намистом, в інших — замість солом'яного опудала садовлять дитя, яке виконує роль Івана Купала.
     На Київщині та Одещині його виготовляють із гілок будь-якого дерева.
     Опудало Марени робили в різних регіонах України в залежності від традицій, які там склалися. На Полтавщині, наприклад, його виготовляють із гілок чорноклену, вишні, соломи. На Слобожанщині—із гілок чорноклену і трави.
     Взявшись за руки, дівчата ходять навколо Купала й Марени й співають пісень. Основною темою цих хороводів є кохання. Чоловіки й жінки теж сходяться на це видовище, але у співах участі не беруть.
     Обов'язково розкладається велике вогнище, через яке стрибають дівчата і хлопці поодинці або в парі.
     Купальське вогнище згідно з переказами має велику міфічну силу. Через купальське вогнище стрибають усі, проходячи так своєрідний ритуал очищення. Тож вважалося, що коли дівчина і хлопець, які кохають одне одного, узявшись за руки, стрибають у парі через вогнище і їхні руки залишаються з'єднаними, то вони, побравшись, все життя проживуть разом. Проте в цьому видовищі можна бачити й інший бік — спортивний. Кожний намагався стрибнути через вогнище якнайвище і якнайдалі, не забуваючи й про те, щоб стрибок був гарним.
     Після втоплення Марени (інколи топили Купала) дівчата тікають від хлопців до води, щоб ворожити («заворожувати вроду»). Вони дістають свічки, запалюють їх і прилаштувавши до своїх вінків, пускають на воду. Поки вінки пливуть, дівчата ідуть понад річкою й співають
     Існує повір'я про цвіт папороті, котрий нібито з'являється в купальську ніч. За легендою, папороть цвіте лише одну коротку мить найкоротшої у році ночі під Івана Купала. Здобути цю квітку досить важко, оскільки її береже від людей нечиста сила. Страхітливі народні перекази про її витівки використав у своєму оповіданні «Вечір напередодні Івана Купала» видатний український та російський письменник Микола Гоголь. Той, хто має цвіт папороті, може розуміти мову будь-якого створіння, може бачити заховані в землю скарби. Володар заповітної квітки також міг у ніч напередодні Івана Купала бачити, як ходять лісом дерева й стиха розмовляють між собою.

 

Спас — це свято Перетворення Спаса нашого — Ісуса Христа, що відзначаємо 19 серпня. Він же — яблучний Спас, найважливіший із трьох. За церковними переказами, колись дуже давно в цей день узяв Ісус Христос Петра, Якова та Івана й повів їх на високу гору. Там він прямо на очах у здивованих людей змінився: обличчя його засяяло, одяг став білий, аж ясний. До того ж явилися їм Мойсей та Ілля й вели розмови з Ісусом Христом. А з хмари почувся голос: «Це Син мій улюблений, у котрому моє благословення. Його слухайтеся». Ось яке Преображення Сина Божого мається на увазі. Це видіння є часткою того вічного щастя, яке буде для кожного нагородою за вірність Богові.
     У церкві в цей день святять фрукти (груші, яблука), мед і жито-пшеницю. Зважаючи на велич свята, піст дещо слабший: дозволяється їсти рибу, уживати олію та випити трошки некріпленого вина.
     На святковій літургії священик обов'язково читає уривок з Євангелія від Матвія, де розповідається про Преображення Ісуса Христа на очах Петра, Якова та Івана. Саме від цього дня можна їсти яблука. Колись давно ніхто не дозволяв собі до яблучного Спаса навіть скуштувати яблучка. Вірили, що це неабиякий гріх. Щоправда, варто взяти до уваги, що не було за старих часів такого розмаїття ранніх сортів яблук, та й погодні умови були дещо інші. А вже тепер мало хто дотримується такого, з погляду сучасної людини, трохи дивного звичаю.
     Існує така легенда: на Спаса ходить Бог раєм та роздає дітям яблука, але не всім, а тільки тим, чиї матері дотримувалися звичаю й до яблучного Спаса не куштували яблук. Якщо мати порушила правило, її дитина гостинця не отримає. Свідома відмова матері від ласування яблуками до цього дня певною мірою схожа на піст на згадку про втрачену дитину, яка померла ще малою.
     Здебільшого родина урочисто сідає за стіл після повернення із церкви. Яблука під час цього святкового обіду найкраще смакують зі свяченим медом.
     Цього дня поминають померлих родичів. Це третій день протягом року, коли забуті покійники можуть вийти на землю. Боятися цієї події не треба, просто треба вчасно поминати померлих, згадувати їх добрим словом — і в цьому разі вони ніколи живих людей не турбуватимуть

 Повна назва свята — день Покрови Пресвятої Богородиці. Це велике християнське свято з'явлення Пресвятої Покрови, що відзначається щорічно 14 жовтня. За церковними переказами, це з'явлення відбулося в середині X століття у Влахнерському храмі (місто Константинополь). Саме в цьому храмі зберігалася риза Божої Матері, а також її головна покрова та частина пояса, які в V столітті були принесені з Палестини. Правив тоді Лев Премудрий. Сарацини-загарбники з великими силами напали на місто й загрожували зруйнувати його дощенту.
     Не знаючи, як зарадити такій страшній біді, греки йшли до Влахнерського храму для молитви.
     А жив у тому місті юродивий чоловік на ім'я Андрій, який ще молодим хлопцем потрапив у полон і був проданий у рабство жителю Константинополя. Так от, Андрій приблизно о четвертій годині ночі підняв очі до неба й побачив Пресвяту Богородицю, яка в цю мить йшла небом у місячному світлі, супроводжувана святими та янголами.
     Діва Марія почала зі сльозами на очах молитися за весь християнський люд. Вона просила Ісуса Христа прийняти молитви всіх тих людей, які звертаються до неї, сподіваючись на заступництво. Закінчивши молитву, Богородиця зняла з голови покрову та простерла її над тими християнами, які молилися в цю мить у храмі.
     Видіння це бачив не тільки Андрій, але й його учень Єпіфаній. Таким чином Богородиця наче захищала людей від усіх видимих і невидимих ворогів. Покрова Божої Матері сяяла сильніше за сонце. А по завершенні всіх цих дій Богородиця зникла. Зникла і її покрова, але ще довго християни відчували ту благодать, що осінила святий храм. На згадку про це чудесне з'явлення людям Божої Матері зараз і святкується Покрова Пресвятої Богородиці.
     В Україні це свято відкривало весільний сезон. Цього дня незаміжні дівчата йшли до церкви молитися Богородиці: «Пресвята мати Богородице, покрий голову мою червоним кокошником».
     Запорозькі козаки вважали своєю покровителькою саме святу Покрову. У Запорозькій Січі була церква святої Покрови. Існує навіть переказ, що по зруйнуванні в 1775 році Запорозької Січі москалями козаки, які попросили захисту в турецького султана, із собою забрали й образ Пресвятої Покрови.