С.Ф. Русова про національну систему освіти та виховання

Нинішній непевний час українського шкільництва та педа­гогіки сягає у 20-30-ті роки, коли тоталітарний режим обірвав процес відродження української національної системи освіти та виховання, що мав місце в У HP, та в період "українізації" в У PCP. "Марш мільйонів на шляху до української школи" було зупине­но. Розпочався шалений наступ на здобутки української куль­тури, освіти, науки. Школа була перетворена на засіб геноциду проти українців, головним завданням якого стала русифікація корінного населення, спотворення його національного світогля­ду, свідомості, характеру, відлучення від традицій, звичаїв, куль­тури свого народу.

Активні просвітителі, що виявили себе у процесі розбудови національної системи освіти і виховання, С.Ф. Русова, М.С. Грушевський, І.І. Огієнко, Н.Д. Полонська-Василенко і чимало інших зазнають переслідувань та принижень, їхні праці забороняють­ся. Пізніше така ж доля спіткала видатного українського педа­гога Григорія Ващенка.

Сьогодні ми повертаємося до їхньої спадщини, яка є цінним дороговказом на шляху розбудови української національної шко­ли. Цій проблемі присвятила своє життя Софія Федорівна Русо­ва — видатний педагог, історик, письменниця, видавець, громадський і політичний діяч України, світогляд якої склався у про­цесі спілкування з визначними діячами української культури: М. Старицьким, М. Лисенком, П. Чубинським, M. Драгомановим, В. Антоновичем, Русовим та ін.

Педагогічну діяльність Софія розпо­чала у 1871 р. П'ятнадцятирічною дів­чиною разом із сестрою Марією органі­зувала перший у Києві український дитячий садок. Про цей період свого життя Софія згадувала: "Коли я подала моє прохан­ня тодішньому попечителеві шкільної округи Антоновичеві, він з недовір'ям похитав головою: "Ви самі ще дитина... Хто ж вам довірить дітей". Але все ж дав свій дозвіл". З цього часу і аж до смерті (померла 1940 p. y Празі) вона невтомно і незрадливо працювала на ниві українського шкільництва.

Ким тільки не доводилося працювати С. Русовій: виховате­лем дитячого садка, вчителем школи, викладачем і професором на Вищих жіночих курсах, у Фребелівському педагогічному інсти­туті в Києві, у Кам'янець-Подільському університеті (лектором педагогіки), професором педагогіки Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова у Празі. Вона була членом Української Центральної Ради, головою Департаменту дошкіль­ної та позашкільної освіти в уряді УНР, фундатором жіночого руху в Україні, співробітником багатьох журналів, співзасновником Української педагогічної академії тощо.

Хоч якими б питаннями державної, наукової чи громадської діяльності займалася С.Ф. Русова, проблеми виховання і освіти української молоді у неї завжди були на першому плані. Дітей вона вважала найдорожчим скарбом, і тому постійно піклувала­ся про зростання майбутнього народу. Аналізуючи стан тодішнього навчання української молоді, С. Русова гнівно засуджува­ла колоніальну систему освіти, яка калічила розум і душу дітей, кидала їх на розпуття. Школа засуджувалася нею як така, що не відповідає національному духовному складові українського на­роду, а народ зневірився у такій школі. З цієї причини С.Ф. Ру­сова все своє життя присвятила пошукам шляхів створення і розбудови української національної школи. Куди б не кидало її життя — працюючи на Чернігівщині, в Києві, Кам'янець-Подільському, перебуваючи в еміграції, педагог-просвітитель відкриває нові школи, дитячі садки, в яких навчає дітей, допомагає вчите­лям та вихователям по-новому підійти до виховної справи. Прикладом творчого, мистецького розуміння освітнього процесу є створені нею український буквар, читанка, посібники з географії Європи, географії позаєвропейських країн тощо.

Перу Софії Русової належать фундаментальні праці з педа­гогіки: "Дошкільне виховання", "Теорія і практика дошкільного виховання", "Дидактика", "Сучасні течії в новій педагогіці", "Роль жінки в дошкільному вихованні", "Моральні завдання сучасної школи", "Єдина діяльна (трудова) школа", "Нова школа" та ін.

Багато педагогічних творів С.Ф. Русової досі не опублікова­но. Одні лише назви цих праць становлять довжелезний список; серед них найбільш фундаментальними є "Соціальне виховання, його значення в громадському житті", "Практичні поради до виховання дітей", "Національна школа у різних народів", "Се­редньовічні університети".

Рукописи книг С.Ф. Русової "конають" у колись головному архіві України, досі залишаючись невідомими українському чи­тачеві. Дивна доля дивної жінки, унікального педагога ще не знайшла свого літописця, котрий проаналізував би її, бо кілька статей про С.Ф. Русову ще не створюють її творчого педагогіч­ного портрета1, а ми, її нащадки, "безмежно вдячні" цій прекрасній жінці, яка не злякалася в'язниць і утисків, не спинилася на ви­хованні лише своїх дітей, а їх було четверо. Зазначимо, що за "українофільську діяльність", як писала сама С.Ф. Русова, її не раз заарештовували. Зокрема, двічі вона сиділа у київській Лук'янівській в'язниці, а також у Катеринославі та Харкові. Ми вдячні їй за ту педагогічну спадщину, що, безумовно, принесе велику користь працівникам дошкільного виховання, вчителям і ши­рокій педагогічній громадськості.

Її невтомна педагогічна, наукова та громадська діяльність була спрямована на розробку концепції національної освіти і вихо­вання. Українська національна школа, на думку С.Ф. Русової, має на меті виховати українськими засобами розумну, працьови­ту дитину, не відірвану від свого рідного народу, а навпаки — пов'язану з ним пошаною до всього свого, знаннями того, серед чого вона виростає.

З таких дітей Україна справді мала б рідних синів — щирих робітників на ниві народній, творців її майбутньої літописної долі. Отже, національна система освіти і виховання має формува­ти національно свідомих громадян української держави. Ці пере­конання С.Ф. Русової стали нормою її життя, науковою пози­цією, мірилом справжньої духовної цінності.

На жаль, і в умовах незалежної суверенної України часто здійснюється безнаціональне виховання, що веде до подальшого духовного занепаду та, за висловом О. Потебні, "спідління нації".

С.Ф. Русова наполягала, щоб виховання розпочиналося з на­родження дитини. Засобами колискової, забавлянок, народних казок, ігор, пісень, лічилок, загадок тощо мають здійснюватися прилучення дітей до національної культури та етнізація особис­тості. Педагог стверджує: "Нація народжується коло дитячої колиски, лише на рідному ґрунті, серед рідного слова, пісні здат­на вирости національно свідома дитина". Найдієвішим засобом національного виховання Русова визнає рідне слово. Саме через слово дитина сприймає духовні цінності народу, його світобачен­ня та світосприймання, здійснюється її художньо-образне мис­лення, засвоюються нею мораль, історичний досвід народу тощо.

У системі національної освіти і виховання Софія Русова над­звичайну увагу приділяла дошкільному вихованню, яке, на її думку, є мостом, що перекидається між школою і родиною. Саме в цей період закладаються цільність особистості, її устремління, нахили. Коли дитячий "ранок", пише С.Ф. Русова, проходить за несприятливих обставин, дитина виростає слабкою, з хисткою во­лею й небезпечними нахилами.

У своїх працях "Націоналізація дошкільного виховання", "В дитячому садку", "Дошкільне виховання" та ін. С.Ф. Русова глибоко розробляє методику навчання та виховання дітей: дослі­джує проблеми розвитку мови і мовного навчання, науки чисел, морально-соціального виховання, підготовки педагогічних кадрів (садівниць) тощо.

Не применшуючи ролі дошкільного виховання, Русова ви­ключне значення у зрощуванні дітей надає матері, називаючи її найкращим керманичем, природною вихователькою.

С.Ф. Русова не визнає альтернативи національному вихован­ню, вважаючи, що тільки національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти. Вона прагне, щоб педагог не був скутий догматичними циркулярами, якими визначаються зміст освіти та добір методів навчання. Вчитель має бути розкутим і самостійним у складанні навчальної про­грами, у використанні форм та методів навчальної діяльності.

Головним завданням педагога С.Ф. Русова вважає розвиток самостійності дитини. Треба "не вчити дитину, не давати їй гото­ве знання, хоч би й саме початкове, а більш усього збудити в дитині її духовні сили, розворушити цікавість, виховати її по­чуття, — щоб очі дитини вміли бачити, вуха дослухатися до всього, рученята вміли заходжуватися й коло олівців, і коло ножиць, і коло глини, й коло паперу".

С.Ф. Русова категорично засуджує бездумну сувору шкільну дисципліну, виступає за панування в навчальному закладі жва­вого настрою, веселості, поваги, уваги і любові до дітей.

С.Ф. Русова переконана в тому, що в рідній школі розкрива­тимуться всі природні задатки дитини, яка набуватиме гармо­нійного розвитку. Це можливо за умов, якщо виховання буде індивідуальним, пристосованим до природи дитини; національ­ним; відповідатиме соціально-культурним вимогам життя; буде вільним, незалежним від певних вимог на ґрунті громадської організації.

Рідна, українська, школа, на думку С.Ф. Русової, є першою політичною і соціально-педагогічною вимогою кожного народу, який скидає з себе ланцюги гніту, скидає ту кригу байдужості, якою скуто було його серце за часів утисків і пригноблення вільної думки, його національної свідомості. Варто прислухати­ся до цієї позиції видатного педагога і державного діяча і в наш час, бо неувага держави до розбудови національної школи сьо­годні гальмує розвиток самої держави.

У демократичній рідній школі весь зміст освіти й організа­ція навчання мають відповідати національним інтересам, враховувати освітні традиції українського народу, здобутки національ­ної культури, особливості української дитини. Остання, підкрес­лює С.Ф. Русова, не дуже експансивна, вона занадто вразлива й часто-густо ховається од інших своїми переживаннями; до неї треба підходити з ласкою, привернути її до себе повагою до її індивідуальності, треба збудити її цікавість; тоді виявиться та­лановита вдача дитини й озветься її глибока чулість.

Педагог постійно нагадує вчителям про необхідність враху­вання індивідуальних особливостей дітей. Образно порівнюючи дітей із кущами в саду, вона підкреслює, що як серед розмаїття кущів немає двох однакових, так і всі діти різняться між собою почуттями, думками, характерами, здібностями. Вчитель та бать­ки мають знати своїх вихованців різнобічне і розвивати їхні духовні та фізичні сили.

С.Ф. Русова розглядає навчально-виховний процес у його єдності, вважаючи, наприклад, що виховувати моральні якості окремо неможливо. На її думку моральним вихованням має бути перейняте все навчання, все життя.

Провідним методом виховання С.Ф. Русова вважає гідний для наслідування приклад дорослих і всіх тих, з ким спілкуєть­ся дитина. У зв'язку з цим, вважає вона, треба, щоб вихованці у своєму оточенні бачили якнайбільше добра і краси.

Дитина має зростати не пасивним спостерігачем довкілля, а усвідомлювати свої і чужі вчинки шляхом обмірковування, са­моаналізу. Вчитель, батьки повинні використовувати кожний випадок боротьби між злом і добром, аби виробити в дітях власні судження, давати змогу в різних обставинах життя виявляти свою "мужність, добре серце і правдиве поводження".

С.Ф. Русова рішуче відкидає твердження шовіністів про те, що національне виховання приведе український народ до само­ізоляції від європейського і світового культурного процесу. І в наш час ці ж спекуляції мають місце з боку різного роду псевдо-інтернаціоналістів. Ніби передбачаючи таке, С.Ф. Русова дає їм обґрунтовану відповідь: "Національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли його творчі сили не будуть покалічені, а навпаки — дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдського поступу: воно через поша­ну і любов до свого народу виховує в дітях пошану і любов до других народів і тим приведе нас не до вузького відокремлення, а до широкого єднання й світового порозуміння між народами і націями".

Аналізуючи світовий досвід шкільництва, С.Ф. Русова дохо­дить висновку, що прогресують ті народи, які збудували добре організовану національну школу. За приклад вона ставить наро­ди Німеччини, Англії, Японії, які краще за інших вичерпали у своєму вихованні власні глибокі національні скарби і надали вільний розвиток національній психології. У таких державах національне виховання виробляє у дитини, стверджує С.Ф. Русо­ва, не подвійну хистку моральність, а міцну, цільну особу. Про­відне місце у навчанні, фізичному і духовному зростанні дітей С.Ф. Русова надає народному вчителеві. Він має бути національно свідомим українцем, що володіє високим рівнем культури, педа­гогічними надбаннями попередніх поколінь педагогів, скарбами народної педагогіки, здатний творчо використовувати їх на прак­тиці. Просвітитель застерігала вчителів від рутинерства, формалі­зму, казенної дисципліни. Носій добра і краси, вчитель ніколи не вживає щодо дітей кари або погроз. На переконання педагога, любов до дітей — той ґрунт, на якому виховання досягає своїх завдань.

С.Ф. Русову дуже хвилювала політична і соціальна незахи­щеність українського вчителя. Постійна матеріальна скрута, пе­реслідування, безправність у всіх сферах життя негативно по­значаються на його загальнокультурному і професійному рівні. Такий вчитель мало що може зарадити у виховній справі. Су­спільство має створити для вчителя такі умови, щоб він не на словах, а на ділі почувався вільним, щасливим, незалежним у правовому й економічному становищі. Тоді він матиме мож­ливість на творчість, демократизм, у своїх діях здійснюватиме людинотворчу місію в суспільстві.

Концепція національної системи освіти і виховання С.Ф. Ру-сової має надзвичайну актуальність для розбудови незалежної Української держави. Нею керуються держава і суспільство у розв'язанні сучасних проблем вдосконалення діяльності систе­ми національної освіти і виховання в Україні.

 

Заповітом і наказом звучить звернення С.Ф. Русової до су­часного покоління: "...Народ, що не має своєї школи, попасає задніх, йому замкнено двері до пишного розвитку своїх культурних сил, він засуджений на пригноблене становище, на постійне вживан­ня чужого хліба; живе він не по своїй живій думці, а чужим розумом. Такому народові, який не має своєї школи й не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні".